На Половицькій вулиці стоїть будинок, створений не для однієї трупи, установи чи власника. Його головною програмою було саме зібрання людей: послухати лекцію, побачити виставу, обговорити науку або вперше зустрітися з рухомим зображенням. Через це Аудиторія народних читань важлива не лише як старий фасад, а як матеріальний слід міської публічності кінця XIX століття.
Будинок, зібраний громадою
Ідея власної аудиторії виникла в Комісії з улаштування народних читань на початку 1890-х років. ДніпроКультура наголошує, що споруду фінансували передусім пожертвами: це не був готовий державний палац, подарований місту згори. Будівництво тривало у 1895–1896 роках, авторами проєкту названі Леонід Бродницький і Станіслав-Антон Харманський — представники двох місцевих архітектурних династій.
Походження коштів допомагає читати фасад без зайвої парадності. Перед нами велика громадська зала, але її виразність створюють повторювані високі вікна, парні колони, рустовані площини й чіткі фронтони, а не палацова надмірність. Будинок мав бути помітним і водночас придатним до регулярного використання.
Народні читання, театр і наука
Назва «аудиторія» не означала приміщення лише для лекцій. У перші десятиліття тут відбувалися народні читання, концерти й театральні вистави; у місті будинок знали і як Зимовий театр. Це не той самий об’єкт, що пізніший Новий зимовий театр — нинішній ДРАМіКОМ на проспекті Яворницького. Подібність назв пояснює культурну функцію, але не робить будівлі взаємозамінними.
На початку XX століття аудиторія перейшла до Катеринославського наукового товариства. Його метою було поширення й розвиток наукових знань, а діяльність виходила далеко за межі однієї зали: товариство організовувало лекції, виставки, мистецькі класи й підтримувало формування музейних та бібліотечних ініціатив. Окремий інституційний матеріал уточнює, що після періоду закриття народні читання відновили 1908 року.
Кіно до появи міських кінотеатрів
24 квітня за старим стилем, або 6 травня 1897 року, в аудиторії відбувся перший зафіксований у Катеринославі показ рухомих картин. Кіноапарат братів Люм’єр привіз до міста програму коротких сцен, а покази тривали кілька днів. Важливо не перетворювати цей епізод на легенду про «перший кінотеатр»: будинок не став спеціалізованим кінотеатром, і згодом місто збудувало для нового медіа окремі зали.
Публічність із політичними наслідками
На початку XX століття сцена приймала не лише гастролі. Тут проводили Шевченківські вечори з українською мовою, піснями й уривком із «Назара Стодолі»; інституційний нарис пов’язує подальшу ліквідацію Комісії народних читань, серед іншого, з несхваленням цих заходів владою. Під час революції 1905 року аудиторія стала місцем політичних зборів.
Це нагадує, що «просвіта» не була нейтральною декорацією. Щойно зала збирала людей, вона створювала можливість не тільки слухати дозволену лекцію, а й формувати власний публічний голос. Архітектура залу й історія інституції тут невіддільні одна від одної.
Датований фасад і чесний маршрут
Фотографія Suhoydim зроблена 1 жовтня 2013 року. Вона показує протяжний корпус, високий цоколь, частково закриті деревами вікна й сусідство з новою висотною забудовою. Кадр не доводить стан фасаду, користувача або доступність у 2026 році.
Половицька вулиця в радянських джерелах трапляється під назвою Плеханова, а номер будинку там подано як 42. Атлас не називає будинок чинним театром, кінотеатром чи музеєм і не обіцяє вхід до зали. Для знайомства з об’єктом достатньо зовнішнього огляду з публічної частини вулиці: довгий фасад найкраще читається не в одній точці, а під час повільного руху вздовж нього.
Перед візитом
Картка описує історичну будівлю, а не чинний театр, кінотеатр чи відкриту аудиторію. Сучасного користувача, публічний вхід, події та доступність не встановлено; оглядайте фасад із загальнодоступної частини вулиці й не заходьте за огорожу без окремої законної підстави.